###Николай ПАВЛОВ: «Я уже на пенсии!» ###
— Миколо Петровичу, скажіть, ви вже припинили трудові відносини з маріупольським клубом, чи все ще залишаєтеся начолі «Іллічівця»?
— Я вже вільна людина, трудова книжка лежить умене вдома. Окрім мене, з клубу звільнився й увесь тренерський штаб. Наразі перебуваю вКиєві увідпустці, котра триватиме до30 червня. Зацей час хочу добре відпочити, побути із сім'єю таблизькими. Ось так планую провести свою відпустку.
— Пане Миколо, щось неможу збагнути: ви кажете, що вже непрацюєте вклубі, проте перебуваєте увідпустці. Отож як розуміти ваші слова?
— Справа втім, що явже напенсії, й запівтора тижня мені стукне 61-й рік. Відтак язаслужений пенсіонер, отримую пенсію. Як буде далі—ніхто незнає.
— Чи були увас якісь пропозиції, можливо, навас вже виходив якийсь із клубів, запрошував нароботу?
— Ні, ніхто намене з такою пропозицією невиходив, і сподіваюся, що найближчим часом мене ніхто чіпати нестане.
— Як оціните минулий сезон для «Іллічівця», бо він, напевне, був одним із найважчих уновітній історії маріупольського клубу?
— Чемпіонат для нашої команди можна розділити натри частини. Перша—це досьомого туру, після якого «Іллічівець» через напружену обстановку вМаріуполі залишили кілька ключових виконавців. Ми, усвою чергу, немогли нікого дозаявити, тож догравали перше коло з тими футболістами, котрі залишилися внашому розпорядженні. Авзимку ми добре попрацювали, запросили молодих, талановитих гравців, отож після зимових зборів це вже була зовсім інша команда. Якщо непомиляюся, порівняно з першою частиною першості, основний склад нашого колективу оновився на70 відсотків. І весною занабраними очками «Іллічівець» посів 11 сходинку. І якщо би ми домашні матчі проводили вМаріуполі, скоріше завсе, моглиб увійти запідсумками другої половини чемпіонату довісімки найкращих. Атак, звісно, всі поєдинки проводити навиїзді дуже складно, й, навідміну від конкурентів, кожен тиждень нам потрібно було кудись їхати. Хочу також сказати, що донайближчого стадіону—дніпро-петровського «Метеора»—нам інколи було добиратися значно довше, ніж командам, котрі їхали, так би мовити, донас угості.
— Миколо Петровичу, як гадаєте, хто з ваших молодих гравців зацей рік досяг найбільшого прогресу?
— Певна річ, один із найкращих наших футболістів—Гринь. Сергій чудово провів кінець першості, багато нам допоміг. Також відзначив би Мишньова, таякби неотримана ним травма напочатку другого кола, гадаю, він би став відкриттям нелише «Іллічівця», ай усієї футбольної України. Також хотів би виокремити Вакуленка, який цьогоріч дебютував упрем'єр-лізі. Загалом, унас багато було дебютантів—більше половини. Хлопці молодці, попри свої 16-17 років, вони виходили й непсували каші. Авматчах дублюючих складів узагалі були одними з найкращих. Мене цей факт дуже тішить, і ягадаю, що їхній прогрес неповинен зупинятися. Звісно, це залежить од багатьох факторів, утому числі й від місця їхньої подальшої роботи.
— Під час однієї з післяматчевих прес-конференцій ви дуже жорстко пройшлися поновому керівництву «Іллічівця». Можете розповісти, чимже так насолили вам нові очільники?
— За час чемпіонату яїм стільки приділив уваги, скільки ці люди незаслуговують. Наразі яувідпустці, тож ворушити минуле нехочу. Ми розсталися красиво, спокійно, трудову книжку мені віддали, й, наскільки знаю, ніхто нічого поганого вмою сторону несказав. Сподіваюсь, і нескажуть. Хоча внас так буває, що сьогодні все добре, азамісяць починають лити різний бруд.
— Перед тим, як піти з команди, з президентом «Іллічівця»—Володимиром Бойком—спілкувалися?
— Цьогоріч яз Володимиром Семеновичем узагалі неспілкувався. Він невиходить назв'язок, ніхто незнає де він, і як унього справи. Увсякому випадку вмене про нього жодної інформації немає. Усі спроби зв'язатися з ним потелефону успіхом неувінчалися. Спершу він перебував поза зоною досяжності, апотім просто небрав слухавку.
— У заключному матчі під вашою орудою «Іллічівець» переміг «Олімпік»—4:1. Певно, приємно прощатися з командою намажорній ноті?
— Знаєте, якби янезалишав команду, айшов увідпустку, тоце булаб одна справа, але прощатися з колективом, який мені став рідним,—це зовсім інше. Справа втім, що після матчу з «Металістом» ми всією командою зібралися вресторані, втовариській обстановці, й сказали один одному все те, що хотіли або немогли сказати доцього. Умене залишився приємний осад, що хлопці зацей час виросли нелише як професіонали, ай як люди, значно подорослішали, стали мудрішими. Ядуже вдячний хлопцям, котрі незалишили команду втяжку годину. Ми прийняли свою громадянську позицію, й залишилися вбуремному Маріуполі, хоча нам пропонували переїхати доНовомосковська.
— Як гадаєте, що буде далі з «Іллічівцем»?
— Навіть незнаю. Перед тим, як залишити маріупольців, янебачив, аби хтось із кимось зустрічався. Загалом, уклубному офісі затри роки ябув усього двічі—коли підписував конт-ракт і ходив дооднієї дівчини надень народження.
